За «зневагу» до радянської влади енкаведисти розстрілювали... снігових людей!
Чугайстер, лісовик-полісун, песиголовець... Величезне волохате страховисько, що
ховається у лісових нетрях, подеколи люте й хиже, але здебільшого приязне до
людей і тварин. Про нього має перекази чи не кожний народ від Піренеїв до
Тибету, від Полінезії до Центральної Африки та джунглів Амазонки. У Радянському
Союзі на пошуки снігової людини з державного бюджету виділяли чималі кошти. І навіть
коли стало відомо, що знятий 1967 року фільм американців Роджера Патерсона та
Боба Гімліна, який майже півстоліття вважали неспростовним доказом існування
лісових бабаїв, відверта фальсифікація, ентузіасти не втратили надії розшукати
у чагарях та гірських печерах пастуха вовків.
Саме так величають цю істоту в Українських Карпатах. Від Косова до Верховини й
нині живуть легенди про лісового чоловіка, високого на зріст і вкритого густим
волоссям. Він начебто пасе диких звірів, любить «свистіти лісом», грітися біля
ватри, що її розкладають вівчарі та дроворуби. Шкоди нікому не чинить, ба
навпаки – нищить усіляку нечисть. На відміну від чугайстра, песиголовець –
людожер, який заманює необачних у пастки і згодом готує з них поживу. Збирачі
етнографічного матеріалу, не обтяжені надмірним скептицизмом, запевняють, що
навіть є офіційний документ, у якому йдеться про зустріч двох братів із
песиголовцем. Парубки, хоч і неабияк налякані, не розгубилися: відтяли
страховиську його собачу голову і принесли її в село. Про що й склала протокол
місцева влада.
Серйозні ж учені вважають, що міфічні монстри лише персоніфікація первісного
страху перед невідомим і небезпечним світом. Бо якщо і є бабаї, то хіба в
чагарниках людської підсвідомості. Проте маємо численні зображення
людиноподібних кудлатих істот на предметах мистецтва Давньої Греції, Риму,
Етрурії і навіть середньовічної Європи. Згадки про лісових людей є навіть... у
Біблії, а також у літературних пам’ятках Індії та мусульманського Сходу.
Античний письменник і філософ Плутарх описує випадок, коли вояки римського
полководця Сули упіймали в лісі «сатира». А Діодор Сицилійський розповідає, що
якось володареві Діонісію у подарунок надіслали кількох волохатих монстрів.
Із реально задокументованих свідчень про зустрічі людей з невідомими істотами
найбільше вражає історія про Зану – дику жінку, яка жила у віддаленому
гірському аулі Абхазії й навіть мала цілком нормальних дітей із представником
чоловічої статі виду гомо сапієнс. А в буремні роки громадянської війни у Середній
Азії чекісти впіймали кількох чугайстрів і після безрезультатного допиту
поставили снігових людей до стінки. Як ворогів радянської влади й небезпечний
виклик марксизму-дарвінізму. Ще одного нещасного бабая радянська контррозвідка
зловила і розстріляла 1941 року в Дагестані з тих самих міркувань.
З усіх повідомлень про зустрічі з лісовиками, що впродовж останнього століття
надійшли з різних куточків планети від зоологів та альпіністів, щонайменше 200
варті уваги. Але головним джерелом інформації про «паралельний світ» лишаються
народні перекази, які в деталях нагадують один одного, хоч і розділені у часі
та просторі. Тому стійкий вираз «бабай забере» не просто лякалка для
неслухняних діток. Лісові бабаї, а точніше – бабаїхи, дуже люблять навідуватися
до сільських хат і підкладати своїх немовлят у людські колиски.
– Це мені ще бабуся розповідали, – неохоче говорить про «нечисту силу» Марина
Федорівна, а по-сільському просто баба Маринка, яку нам довелося ледь не годину
вмовляти поділитися сімейною легендою. – То гет до першої німецької войни було.
Поклали вони матір мою до люльки, самі пішли худобу порати, а двері не
зачинили. Аж тут чують – дитя кричить. Бабуся до него, а у люльці замість
дівчинки хлопчик лежить. Ще й поганий такий, тьху!.. Хата їх біля самого лісу
стояла, то баба і здогадалися, що чортиці дитя забрали. Хутко піч напалили,
поклали «подмєнного» у ночви і гукають: «Віддайте моє, заберіть своє, бо у піч
посажу!» Рази зо два, може, гукнули, аж із лісу чортиця виходить. Волохата,
груди до пояса висять. До хати близько не підступила, поклала маму мою на
землю, а сама відійшла ген як до тої берези. Баба бігом за ночви, винесли їх,
поставили, а маму до хати забрали. Чортиця своє дитя разом з ночвами узяла. Аж
уночі їх назад принесла, у вікно постукала. Дідо схопили оружжє, вийшли на
ґанок, як стрельнули... Мабуть, оружжя чорти злякалися, бо більше не приходили.
Про таку негідну поведінку лісових мешканців розповідають не лише на Поліссі та
в Карпатах, а й у Німеччині, Британії, Франції, Скандинавських країнах.
Переказам цим по сто і більше років. Бо цивілізація не залишила місця для
кудлатого бабая не тільки у березовому гайку за хаткою, а й у підсвідомості, де
оселилися набагато страшніші сучасні монстри.
ЩО ЦЕ БУЛО?
версія перша
Чугайстер, снігова людина, лісовик – паралельна гілка еволюції мавпоподібного
предка людини. Маючи від 1,5 до 2,5 м зросту, ці істоти здебільшого миролюбні,
але у разі небезпеки можуть застосувати паранормальні здібності, якими
володіють. Саме такими здібностями дослідники пояснюють, чому чугайстер і досі
невловимий. Виявляється, на відміну від нас, у цих істот розвинута не ліва, а
права півкуля мозку, що відповідає за інтуїцію та екстрасенсорні властивості.
версія друга
«Синдром Мауглі». Невідомі людиноподібні істоти – це звичайні людські діти,
виховані дикою природою.
версія третя
Ми катастрофічно мало знаємо про навколишній світ. Наука опанувала тільки
верхівку айсберга, тому поки вчені запускатимуть адронні колайдери, нашими
лісами бігатимуть чугайстри, а у небі блиматимуть вогниками «літальні
тарілки»...
